Чому в Україні неможлива «узурпація» влади пояснив Валентин Гладких

Бажання виграти вибори і самостійно сформувати більшість у парламенті, а відповідно мати можливість самостійно сформувати уряд – це природне бажання будь-якої політичної партії, оскільки такий сценарій дозволяє використати всі владні інструменти для втілення у життя своєї політичної програми.

З огляду на це, особисто я не бачу нічого надзвичайного чи протиприродного у заявах представників команди Зе щодо їхніх намірів виграти позачергові парламентські вибори та самостійно сформувати більшість без створення коаліції.

Одразу хочу зазначити, що, у світі є приклади коли одна й та сама політична партія виграє парламентські вибори і, маючи більшість у парламенті, самостійно формує уряд. І попри те, що іноді таке «одноосібне» перебування при владі триває десятки років – це не призводить до «узурпації влади», якою останнім часом почали залякувати виборців деякі екзальтовані українські політики з табору колишнього Президента України Петра Порошенка.
Є кілька причин чому навіть у таких випадках «узурпація» не відбувється. 

По-перше, тому, що демократія – це не диктатура більшості – як хибно уявляється вчорашнім комсомольцям, які, навіть перефарбувавшись на догоду кон’юнктурі у жовто-блакитний колір, все одно не можуть вичавити з себе марксистсько-ленінське розуміння держави як «апарату нав’язування волі одного класу іншим», що міцно засіло в них з часів радянського минулого. Сучасні демократії – це не диктатура більшості, це також гарантування прав меншості, чиї інтереси представляє опозиція, яка має права і виконує цілу низку важливих функцій, спрямованих на контроль за діяльністю влади.

По-друге, зазвичай у подібних випадках у межах домінуючої партії утворюються різні «фракції», які конкурують між собою, унеможливлюючи виникнення «єдино вірної догми».
По-третє, вільні демократичні вибори гарантують виборцям можливість не обрати «домінуючу» партію, у разі втрати нею популярності та підтримки.
Тому не варто серйозно сприймати «лякалки» політичних опонентів Зе про жахи «монобільшості» у парламенті.

Втім, також треба зважати на деякі принципово важливі аспекти. 
Перш за все, варто зазначити, нікому у сучасній Україні ще не вдавалося самостійно сформувати більшість. Більше того, випадки, коли якась політична сила одноосібно формує більшість, насправді, у цивілізованому світі дуже рідкісні і є швидше виключенням, ніж правилом.

Звісно, це не означає, що це неможливо. Гіпотетично, з огляду на величезний рейтинг підтримки новообраного президента В.Зеленського, це можливо за умови прискіпливого ставлення до формування команди та ефективної передвиборчої кампанії.
Але, треба усвідомлювати, що отримання всієї повноти влади має свій зворотній бік – повну відповідальність за все, що відбуватиметься у державі. А у випадку із командою Зе ситуація ускладнюється також необхідністю САМОСТІЙНО вирішити кадрове питання в масштабах всієї країни в умовах з одного боку реального кадрового голоду (в умовах передвиборчого цейтноту наврядчи можливо безпомилково відрізнити «зерна від полови» — перспективних фахівців від пройдисвітів і кон’юнктурників), а з іншого боку, або відкритої протидії, або прихованого саботажу величезної кількості людей, незацікавлених у змінах соціальних практик.

Зрештою, не можна одночасно воювати проти всіх на різних фронтах, тим більше коли робиш ставку на «необстріляних» новобранців.
З огляду на це, подобається це комусь чи ні, але Зе доведеться шукати союзників. Це НЕМИНУЧЕ.

Неминуче на етапі формування команди (не сумніваюся, що як у списку, так і серед мажоритарників ми побачимо не лише «кришталево чистих» «лицарів без докорів сумління», як вижається окремим надмірно екзальтованим «свідкам секти нових облич», але й людей, які вже мали досвід в українській політиці. І особисто я не бачу у цьому нічого катастрофічного, звісно, за умови відсутності серед них відверто токсічних персонажів).
Неминуче під час формування уряду і вертикалі влади навіть за умови перемоги на позачергових виборах і самостійного формування уряду.
І тим більше неминуче за умови необхідності формування парламентської коаліції.
В останньому випадку Президент Зеленський стикнеться із серьйозної проблемою. У медійно-пропагандистському вимірі будь-яка коаліція із будь-якими політичними силами «старої гвардії» буде сприйматися ТОКСИЧНОЮ.

Напередодні президентських виборів В.Зеленський заявляв, що не піде на формування коаліції ані з «колишнімі регіоналами», ані з прихильниками тодішнього президента Порошенка. Така заява суттєво обмежувала коло майбутніх союзників і надихала Ю.Тимошенко, яка на відміну всіх інших потенційних союзників (Вакарчука, Смешка, Гриценка) гарантовано потрапляє до майбутнього парламенту і цілком може розраховувати на роль «камінчика», без якого майбутня пропрезидентська коаліція не складеться.
З огляду на це Юлія Володимирівна з оптимізмом дивиться у майбутнє, оскільки за таких розкладів цілком може розраховувати на посаду прем’єра. І це між іншим далеко не найгірший варіант. Енергію ЮВТ, як енергію розщепленого атому, цілком можна використати й у мирних цілях, а побоювання, що В.Зеленський може стати черговим президентом, якого «схаває» Леді Ю, як на мене, безпідставні.

По-перше, за великим рахунком Ю.Тимошенко у повному смислі цього слова «схавала» лише В.Ющенка (і Л.Кучма, і В.Янукович лише до певної міри можуть вважатися «жертвами» харизми і енергії Ю.Тимошенко).

По-друге, нинішня ситуація буде докорінно відрізнятися. В.Ющенко за великим рахунком не мав підтримки у парламенті, а В.Зеленський натомість має всі шанси мати у наступному парламенті фракцію, чисельність якої наближатиметься до 226 голосів. У таких умовах спокуса «грати у свою гру» у Юлії Володимирівни буде значно меншою. Також буде відсутній фактор «заздрості» чи «образи» як це було після «Помаранчової Революції», успіх якої значною мірою визначила якраз Ю.Тимошенко.

По-третє, Ю.Тимошенко можна буде «спалити», використавши її як громовідвід для значної кількості непопулярних рішень і кроків, які команді ЗЕ все одно доведеться зробити, всупереч передвиборчим обіцянкам. У цьому контексті, доречі, не можна не зазначити, що якщо хтось і може «вийти сухим з води» нинішньої, насправді, дуже складної економічної ситуації, то це якраз ЮВТ, яка у важких обставинах може бути «популістом» у доброму розумінні цього слова і у разі необхідності не боїться йти на конфлікт із «сильними світу цього», руйнуючи усталені, але згубні соціальні практики як це було на початку 2000-них, коли Ю.Тимошенко не побоялася влізти в енергетику та навести там лад.

Зрештою, Ю.Тимошенко політик, яка принаймні політично пережила всіх своїх опонентів, і навіть цього факту достатньо аби усвідомлювати – її краще мати серед друзів, ніж серед ворогів. Не знаю, чи може Юлія Володимирівна щиро дружити, але в тому, що щиро ворогувати вона може бездоганно – сумнівів нема. Тож новообраному президенту мабуть краще її таланти використати собі на користь, ніж вона почне використовувати їх проти нього.

Також треба визнати, що за великим рахунком, «Батьківщина» як потенційний союзник все-таки значно менш токсична, ніж будь-який інший варіант коаліційного пазлу. Втім, все буде залежати від результатів майбутніх виборів і того наскільки критичною для створення коаліції буде політична сила Ю.Тимошенко.

Водночас треба усвідомлювати, що попри доволі непогані стартові умови коаліція з «Батьківщиною» не є неминучою чи безальтернативною.

Цілком реально можуть скластися інші конфігурації – від бажаного для Зе союзу із новими політичними проектами Вакарчука, Гриценка, Смєшка (попри медійно-пропагандистську привабливість такого союзу, боюся, він не дозволить вирішити питання кадрого потенціалу, бо «хороший чєлавєк – ета нє прафєсія» і боюся така конфігурація не витримає перевірки боєм – реального зіткнення з людьми, зацікавленими у збереженні згубних соціальних практик, які роблять цих людей багатими і впливовими) до вельми токсичного з точки зору пропагандистської, але потенційно функціонального варіанту «ширки», за участі максимально можливої кількості учасників.

Остання конфігурація заслуговує на окремий розгляд. Наразі ж хочу лише зазначити, що заяви про категоричну неприйнятність будь-яких союзів чи співпраці із «старими політиками» і налаштованість на «категоричну конфронтацію» можуть зіграти із В.Зеленським злий жарт після виборів.Те, що добре під час виборів, може мати згубні наслідки після виборів.
Насправді, нема нічого поганого у готовності політиків домовлятися, навіть якщо йдеться про домовленості із вчорашніми опонентами. Головне, щоб ці домовленості відбувалися в інтересах українського суспільства і держави, а не лише учасників домовленостей.
Тож лишається сподіватися, що новообраному Президенту України Володимиру Зеленському, який наразі користується величезною підтримкою українських громадян, вдасться усвідомити, що «конфронтація» і «договорняки» — це далеко не вичерпний перелік моделей досягнення політичних цілей.

Валентин Гладких — політолог, член аналітичного порталу «Слово і Діло» та експерт ІНПОЛІТ.