«Формула Штайнмаєра»: чого слід боятися Україні? — Валентин Гладких

Найбільше побоювання, яке має місце в українському суспільстві щодо реалізації Мінських домовленостей (зокрема у частині так званої «формули Штайнмайєра»), полягає у тому, що насправді відновити теріторіальну цілісніть – повернути під контроль теріторію ОРДЛО – Україна може ціною втрати частини державного суверенітету – можливості самостійно визначати свою внутрішню та зовнішню політику.

Простіше кажучи, ОРДЛО повертається в політико-правове і соціально-економічне поле України лише НОМІНАЛЬНО, без наявності у центральної української влади будь-якої можливості реально впливати на процеси в ОРДЛО, разом із наявністю в ОРДЛО «блокуючого пакету акцій» щодо будь-яких рішень центрального уряду щодо питань внутрішньої та зовнішньої політики.

Для того, щоб розвіяти це побоювання необхідно ЧІТКО визначити формат майбутнього статусу ОРДЛО в складі України. Частково це зроблено у Законі України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», але цей закон не дає ВИЧЕРПНОГО розуміння характеру взаємин між органами місцевого самоврядування в ОРДЛО та рештою України. І треба усвідомлювати, що певні моделі такої майбутньої взаємодії насправді можуть бути неприйнятними для України, оскільки насправді можуть обмежити державний суверенітет.

Водночас треба усвідомлювати, що досі в українському суспільстві нема не те, що розуміння, але навіть уявлення про «ідеальне завершення» конфлікту на Донбасі: який сценарій для нас є бажаним, який не бажаним, але прийнятним, який неприйнятним. Більше того, поняття «перемога», «капітуляція», «компроміс» так і не набули визначеного змісту, що відкриває простір для спекуляцій і маніпуляцій – те, що одні громадяни України і політичні сили можуть вважати компромісом, інші вважатимуть капітуляцією (і навпаки);

Значною мірою така ситуація є результатом ліцемірної політики попереднього Президента України Петра Порошенка, який мав «позицію для внутрішнього ринку» і «на експорт». В Україні він палко розказував про необхідність і можливість досягнення у протистоянні з РФ «повної і безумовної капітуляції» останньої, а в Європі домовлявся про мир і компроміс. Інакше кажучи, в Україні розказував про «покарання колаборантів» після звільнення Тимчасово окупованих територій, а у Норманському форматі підтверджував документи, які передбачали амністію.

У результаті маємо прірву між тим що Україна погодила у Норманському форматі і тим, як це подавалося українському суспільству командою Петра Порошенка.

Висновок: необхідно на основі широкої громадської дискусії визначити прийнятний для громадян України і Української держави «варіант» вирішення конфлікту на Донбасі; провести деконструкцію «пропагандистської» моделі Порошенка та узгодити підходи до вирішення конфлікту на Донбасі «для внутрішнього вжитку» із позицією України на міжнародних майданчиках та досягнутими там домовленостями. Або щиро визнати, що попередні домовленості, досягнуті за часів Порошенка (норманський формат, мінські домовленості) для нас неприйнятні, з усіма наслідками для себе.

Валентин Гладких — політолог, член незалежного пулу експертів ІНПОЛІТ.