Криза кризи парламентаризму — політолог Максим Андрущенко

Андрущенко Максим, кандидат політичних наук, політолог, член незалежного пулу експертів ІНПОЛІТ написав статтю для третього аналітичного збірника статей і рекомендацій ІНПОЛІТІКА №3, який був повністю присвячений питанням внутрішньої політики та вплив іноземних акторів на українську порядку.

Відомий американський політичний теоретик У. Райкер (William Riker) в праці “The Theory of Political Coalition” (1962) писав, що в ситуаціях ігор з нульовою сумою, n-кількістю політичних акторів та контекстними витратами, учасники утворюють коаліцію саме такого розміру, якого вони вважають достатнім для перемоги і не більше.

Зауважимо, що таке судження У. Райкера виступає соціологічним законом, що ґрунтується на теорії ігор. Цей закон спрацьовує в іграх з нульовою сумою за наявності щонайменше трьох політичних акторів, які при цьому ведуть переговори.

На думку американського політолога, за таких умов будуть утворюватися мінімально виграшні коаліції (МВК). При цьому мінімально виграшна коаліція являє собою групу політичних акторів, які: (1) мають спільну мету в межах гри; (2) володіють достатньою кількістю ресурсів для “перемоги” у такій грі; (3) не могли б перемогти за умови виходу одного політичного актора з коаліції.

Важливо наголосити на тому, що формулювання закону мінімально виграшних коаліцій У. Райкера логічно виводиться з ряду аксіоматичних суджень: (1) гра з нульовою сумою /“the winner takes it all”/ з n-кількістю гравців; (2) гравці поводять себе раціонально в межах логіки minimax; (3) гравці володіють повною інформацією; (4) можливі контекстні витрати (хабарі); (5) коаліція перемагає тоді і лише тоді, коли вона володіє певним мінімумом ресурсів; (6) жоден гравець не може виграти самостійно; (7) члени коаліції самі визначають її розмір; (8) чим більший розмір виграшної коаліції – тим менший її сукупний виграш; (9) виграшні коаліції утворюються шляхом розширення протокоаліцій; (10) кожна гра може розглядатися як ізольована, індивідуальна подія.

Ці аксіоматичні судження продукують таку формулу: коаліції припиняють приймати нових членів, як тільки вони досягнуть мінімально виграшного розміру

Український досвід coalition building абсолютно іґнорує як політичну теорію, так і здоровий ґлузд. Взагалі, український політичний процес нагадує “суспільство спектаклю” (La Société du spectacle). Якщо апелювати до Угоди про коаліцію депутатських фракцій “Європейська Україна” (2014), то коаліція складається з п’яти політичних акторів, які сукупно формують конституційну більшість – 302 народні депутати. За У. Райкером така Велика виграшна коаліція відповідно до 8 аксіоматичного судження сукупно менш виграшна та більш схильна до внутрішньої конфліктогенності, що ми і спостерігаємо, особливо в контексті голосування за різноманітні важливі законопроекти.

На нашу думку, коаліція була би більш виграшною та ефективною за умови утворення з трьох фракцій – фракції Партії “Блок Петра Порошенка”, фракції Політичної партії “Народний Фронт” та будь-якої іншої “демократично-майданної” фракції (роль якої іронічно виконують такі депутатські групи, як: група «Воля Народу» та група «Партія Відродження»). Однак, така ситуація видається неможливою у зв’язку з відсутністю фракційної дисципліни та політичної культури у представників цих політичних сил, особливо під час голосування. Більше того, з виходом із коаліційної угоди фракції політичної партії «Об’єднання «Самопоміч», фракції політичної партії «Всеукраїнськє об’єднання «Батьківщина» та фракції Радикальної партії Олега Ляшка (відповідно до слів її лідера), то можемо констатувати, що коаліція у Верховній Раді 8 скликання de facto розвалена.

Тому за таких умов закон мінімально виграшних коаліцій У. Райкера не спрацьовує в українському політичному просторі, адже останній характеризується ірраціональністю, алогічністю та відсутністю політичної відповідальності. Це призводить до перманентних криз парламентаризму, які, у свою чергу, продукують глибокі політичні кризи, що ми спостерігаємо протягом останніх декількох років в Україні.

По суті, говорячи політологічною мовою, український парламентаризм сьогодні доволі просто пояснити в рамках Стенфордської моделі кризи розвитку.

Стенфордський проект бере свій початок з семінару, організованого в 1968 році Комітетом порівняльної політології Американської асоціації політичної науки, темою якого був політичний розвиток та розвиток причин розвитку в Інституті політичних досліджень Стенфордського університету під керівництвом Ґ. Алмонда.

Розробивши оригінальну методологію вивчення політичних криз, учасники проекту (Ґейбріел Алмонд, Скот Фланаган та Роберт Мундт) підготували та випустили збірник “Криза, вибір та зміна. Історичні дослідження політичного розвитку” (в оригіналі “Сrisis, Choice, and Change: Historical Studies in Political Development”) (1970), в якому на основі загальних методологічних принципів аналізувалося сім історичних випадків якісних політичних змін.
У вступній главі “Підходи до каузальності розвитку” цієї важливої праці Ґ. Алмонд розглядає чотири основних каузальних моделі та теорії, на яких вони ґрунтуються – раціонального вибору, лідерства, соціальної мобілізації, а також структурний функціоналізм. Умовно-схематично підходи до каузального розвитку можна зобразити у формі простої таблиці (табл. 1).

Модель політичної кризи заснована на поєднанні цих чотирьох методологічних підходів до вивчення каузальності розвитку. Базовим став структурний функціоналізм, що фіксує перед- та післякризовий стани політичної системи та визначає її загальні функціональні параметри. Три інших методологічних підходи – теорія раціонального вибору, теорія лідерства та теорія мобілізації – використовувались для опису та аналізу процесів, що виникають в ході кризи. Внаслідок такого підходу вчених, було створено динамічну модель, що поєднувала попередню політичну систему (antecedent political system) через серію перехідних станів до наступної (consequent political system).

На думку Ґ. Алмонда, структурний функціоналізм уможливлює вивчення стабільного функціонування політії, однак, його доволі складно використовувати для дослідження криз, оскільки характеризується детермінізмом. Натомість, в теорії соціальної мобілізації вчений робить акцент на змінах, якісному переході від одного стану до іншого, що обумовлено діями мобілізованих, модернізованих еліт. Теорія раціонального вибору також сприяє оцінці каузальності розвитку, в тому числі історичної та еволюційної каузальності. Врешті, четверта теорія, що її використовує Алмонд – теорія лідерства – передбачає, що лідери пропонують порядок денний / альтернативи розвитку, які конкурують між собою. Таким чином, відбувається селекція цих альтернатив, а на ключові позиції висуваються саме ті лідери, які запропонували адекватні та дієві альтернативи розвитку політії.

Необхідно підкреслити, що для хронополітики найбільш евристичним потенціалом характеризується друга глава “Моделі та методи дослідження”, в якій С. Фланаган трансформує методологічну схему Ґ. Алмонда в операційну модель кризи та мінливості (табл. 2). На нашу думку, ця модель процесів кризи та мінливості та її дослідницький апарат для хронополітики характеризуються евристичністю з огляду на те, що в узагальненій моделі кризи

використовуються різноманітні та різномасштабні моменти політичної динаміки – від окремих дій політиків до різновекторних дій політичних спільнот/політій. Саме така модель ілюструє, що проблема переходу від одного масштабу політичної темпоральності до іншого в принципі може бути вирішена.

 

Вихідній системі властива відповідність одних дій іншим, ролей – їх виконанню (performance), структур – функціям і т.д. Подібний стан “легко описується засобами структурного функціоналізму і в темпоральному відношенні характеризується “синхронізованістю”.
Перша фаза моделі – це вихідна система (antecedent system), яка перебуває у стані синхронізації. Цю фразу С. Фланаган доволі легко науково описує засобами структурного функціоналізму. З початком першої динамічної фази, а з нею і змін. Причини змін полягають у внутрішніх та зовнішніх перешкод, що викривляють системні параметри. Реагуючи на перешкоди, система за допомогою своїх управлінських центрів модифікує управлінський процес, однак, не завжди адекватним чином. Оскільки підтримання необхідного рівня та якості управління є головним завданням для політичної системи, то такі дії свідчать про можливість чи навіть наближення кризи.

Одночасно на перехресті зовнішніх та внутрішніх впливів з’являється важливий посередник – аґенти мобілізації вимог. Це люди, а частіше інститути, організації, групи інтересів, яких подразнюють зовнішні або внутрішні зміни, і які у відповідь на них висувають різноманітні вимоги. Саме так розвивається друга фаза, що окреслює зміни екзоґенних/ендоґенних параметрів політії. Це незалежні змінні – зовнішні/внутрішні по відношенню до політичної системи. Зовнішні стосуються всього, що знаходиться поза політією – міжнародні події, економічні проблеми, демографічні, екологічні та енергетичні кризи. Внутрішні зміни пов’язані безпосередньо з діями політиків та громадян в рамках політії. Варто відзначити, що вимоги висуваються навіть у найбільш збалансованій системі, але тоді вони у своїй більшості виконуються. В цьому ж випадку формулюються вимоги, що не можуть бути виконані. Внаслідок цього виникає конфлікт між аґентами вимог, а також між ними та центрами управління політичної системи. Відбувається поляризація вимог, що призводить до дестабілізації системи. С. Фланаган виділяє також управлінські зміни (changes in government performance). Політія потребує якісного рівня керованості і якщо він порушується, то відбуваються системні збої, що призводять до кризи політичної системи. Власне, в такій схемі аґентами мобілізації вимог виступають актори, а частіше інститути, які на внутрішні/зовнішні зміни політії реагують загальносистемними вимогами, які зачіпають всіх. Внаслідок змін політії відбувається поляризація вимог, що (у свою чергу) веде до їх асиметрії. Відбувається поляризація системи, внаслідок чого наступає “десинхронізація та прискорення кризи”.
Третя фаза – десинхронізації та прискорення кризи (dissynchronization and acceleration of crisis). З’являються помітні інституціональні збої, а раніше існуючі зв’язки (linkages), що були вбудовані у вихідну синхронізовану систему, поступово руйнуються та можуть розпастися та зникнути. На початку цієї фази криза досягає зрозумілої визначеності. Далі наступає спроба прориву (breakthrough), що може бути успішною чи невдалою (successful or attempted). Інакше кажучи, фаза може розтягуватися та заповнюватися різноманітними проривами. Вихід з неї залежить від результатів створення коаліції та вироблення політичних курсів (coalition and policy outcomes). На думку С. Фланагана, на цьому рівні виникають зв’язки трьох типів – структурні (structural), розподільчі (allocational) та середовища (environmental). Такі зв’язки з’являютья за умов підготовки нових коаліцій та їх політичних курсів (coalition formation and crisis resolution). Таким чином, з’являється деякий проміжний результат, який, по-перше, є переможним, а по-друге – переможені готові його визнати, оскільки він краще кризи, що стрімко та непередбачувано поглиблюється.

З появою переможної коаліції (winning coalition), достатньо потужної та консолідованої, що здатна запропонувати більшості потенційних прихильників адекватний для них політичний курс, ситуація починає кардинально змінюватися. Це дозволяє приступити до формування “зв’язків розвитку” (developmental linkages). Як самі політики, так і зв’язки розвитку можуть бути довільними (сontingent), однак, за допомогою мобілізації прихильників можливо не лише надати цим зв’язкам регулярного характеру, але й досягти визнання їх як системних. Це дає змогу “ресинхронізації” (четверта фаза), що в кінцевому випадку призводить до створення нового політичного порядку, а, відтак, до нової політичної системи/політії.

На мою думку, український парламентаризм сьогодні перебуває в другій фазі кризи, а саме на етапі десинхронизації, який незабаром переросте в повномасштабну політичну кризу завдяки різноманітним «драйверам», що її прискорюють. Час ресинхронизації вже наступає «великими кроками» невігласних псевдореволюціонерів на горлянку «нового старого» політичного режиму гідності.