Розділити чи об’єднати українців. Дві стратегії двох кандидатів у президенти.

Чим менше часу лишається до дня виборів – тим частіше на загал виносяться результати соціологічних досліджень. Звісно, що публічна соціологія часто використовується політиками та штабами для самозвеличення. Особливо, коли мова йде про відсотки підтримки.

Сьогодні, заради об’єктивності, я відійду від цифр та говоритиму виключно про тенденції, які демонструє остання соціологія Active Group. Ними було опитано 2 253 респондента на всій території України. Вважати це дослідження цілком репрезентативним не варто, оскільки як до кількості виборців, так і до самої вибірки є питання. Статево-вікова вибірка суттєво обмежує дослідження, вона не відображає ціннісних орієнтирів відповідно до роду занять, рівня доходів та освіти. Якщо хочете, статево-вікова вибірка – це поверхневий аналіз, що дозволяє відслідкувати тенденції, проте не дозволяє проаналізувати справжні причини, а головне – валідність цих тенденцій.

Результати* умовних лідерів президентських перегонів:

  • Юлія Тимошенко – 11,7%
  • Анатолій Гриценко – 9,5%
  • Петро Порошенко – 8,5%
  • Володимир Зеленський – 6,6%
  • Олег Ляшко – 5,3%

*Цифри підтримки вказано від усіх виборців, включаючи тих, що не визначились та тих, що не підуть на вибори.

Перш за все, кидається в очі не сам факт лідерства Юлії Тимошенко, за неї готові проголосувати 11,7% виборців. Вона випереджає Порошенка на 3,2%, а Гриценка на 2,2%. Значний відрив Тимошенко від конкурентів – це вже факт, а не тенденція. Тенденцією є бажання виборців бачити прагматичного кандидата, що пропонує конкретні політичні та економічні рецепти подолання кризи. Нажаль, на цей запит відповідає надто малий перелік кандидатів. Фактично, щось конкретне пропонують тільки Юлія Тимошенко та Петро Порошенко. При цьому, обидва кандидати є політичними антагоністами.

Порошенко відверто робить ставку на тріаду: армія, мова, віра. Таким чином діючий президент намагається звертатись до ірраціональних почуттів українців. Ця ставка є логічною та правильною в умовах провалу економічної стратегії Петра Порошенка. Особливо, якщо брати до уваги останню доповідь МВФ, яка свідчить, що Україна за президентства Порошенка стала найбіднішою країною Європи. Хоча під час його приходу до влади, 2014 року, Молдова посідала останню сходинку. Тепер ми. Це говорить про провальну економічну політику влади та унеможливлює використання Порошенком тез щодо «економічного зростання», яке видно тільки зсередини будинку на Банковій.

Спроби перекладати провину за провал в економіці на прем’єрів Яценюка та Гройсмана є марними. Всі ми пам’ятаємо президентську програму «Україна 2020» на 10 сторінок, яка провалена за самим Порошенком визначеними маркерами:

  • Рейтинг легкості ведення бізнесу: мета – ТОП-30; на зараз – 76 місце;
  • Індекс глобальної конкурентоспроможності: мета – ТОП-40; на зараз – 81 місце;
  • ВВП на душу населення: мета – $16 000; на зараз – $2 205;
  • Прямі іноземні інвестиції за 2015 – 2020 роки: мета – $40 млрд; на зараз – $9 256 млрд;
  • Максимальне відношення загального державного боргу до ВВП: мета – 60%; на зараз – 84,6%.

Сукупність економічних провалів моделі управління Порошенка призвели до того, шо він не може висувати економіку головною своєю рушійною силою. У цьому винен не тільки Порошенко, як Президент, а скоріше, Порошенко як Менеджер. Усі п’ять років його президентства супроводжувались кризою команди. Він нікого до себе не підпускає, нікому не довіряє. А якщо і підпускає, то створює умови, коли команда починає ненавидіти свого патрона. Показові приклади: Порошенко – Жванія, Порошенко – Ложкін, Порошенко – Оніщенко, Порошенко – Уколов, Порошенко – Гройсман. Цей перелік можна продовжувати нескінченно довго. Він намагається тримати свою команду на гачку, але не розуміє, що породжує ненависть у власному оточенні.

Ірраціональний поклик в українців спрацює лише у випадку поділу українців на «правильних» та «не правильних» та продовження політики зубожіння кожного. Це можна забезпечити підняттям тарифів та черговою хвилею інфляції. Обов’язково, ці події повинні йти паралельно з тотальним публічним протистоянням усьому російському та збільшенням імпорту з країни-агресора.

Для перемоги Порошенку необхідно розділити українців. Для перемоги Тимошенко їй необхідно українців об’єднати. Це ключова відмінність у стратегіях двох кандидатів.

Соціологічне дослідження Active Group стверджує, що 67,9% українців сформували своє ставлення до ініціатив Порошенка. При цьому тільки 5,1% українців оцінює тріаду Порошенка «армія, мова, віра» позитивно. Дещо більше ніж про ініціативи Порошенка, українцям відомо про передвиборчі ініціативи Юлії Тимошенко. Так 74,2% українців знають про розробку Нової народної Конституції та про Новий економічний курс. 18% українців позитивно та швидше позитивно оцінюють дані ініціативи Тимошенко.

Петро Порошенко не має прихованого виборця. Показники його підтримки та позитивної оцінки діяльності є приблизно рівними. А от у Юлії Тимошенко ситуація дещо відмінна. При тому, що відкрито на її підтримку висловлюються 11,7% усіх виборців, 15,1% українців позитивно оцінюють її політичну діяльність. Ще 18% українців схвально чи скоріше схвально оцінюють її передвиборчі ініціативи. Це той прихований електорат Тимошенко, який висловлює свою підтримку на виборчих дільницях, а не у постах в соцмережах.

Про влучність та необхідність Нового економічного курсу Тимошенко говорить і рівень її підтримки у містах. Фактично, Тимошенко вийшла за рамки свого «ядерного» сільського електорату та успішно збільшує підтримку у містах. 14,6% містян підтримують Тимошенко. При цьому не втрачається підтримка у селах – 16,2%. Це говорить про те, що Новий курс є зрозумілим як у містах, так і на селі. Креативний клас українців нарешті отримав модель економічного розвитку, яку щонайменше можна обговорити. Це суттєво грає на руку Тимошенко, оскільки у кожному офісі ІТ компанії, банку, на заводі та на фермі відбувається обговорення Нового економічного курсу.

Таким чином українці стверджують, що їм необхіден від кандидата не набір гасел, не прості відповіді на складні питання, а прорахований та прагматичний план до дій. Українці не готові вчергове експериментувати з постаттю президента, усвідомлюючи свою відповідальність за те, як буде жити країна наступні п’ять років.

Сергій Биков, Голова аналітичного центру ІНПОЛІТ